Не хочу ж я, браття, щоб не відали ви про покійних, щоб ви не сумували, як і інші, що надії не мають. — 1 Солунян 4:13
Хоча проминуло багато років після загибелі моєї 17-річної доньки Меліси в автомобільній катастрофі у 2002 році, я інколи дозволяю собі блукати в країні “Що, якби…” Сумуючи, дуже легко знову прокручувати в пам’яті події того трагічного липневого вечора, розважати над факторами, що допомогли б моїй доньці щасливо дістатись додому – якщо б усе склалося по-іншому. Та якщо чесно, країна “Що, якби…” – то не дуже корисне місце для будь-кого з нас. Це земля гіркого жалю, сумних згадок та безнадії. Хоча смуток втрати реальний, хоча біль десь залишається в серці, саме життя стає кращим і Бог вшановується більше, коли ми селимося в країні реального сьогодення.
У Христі ми знаходимо втіху, підбадьорення, справжню надію (1 Сол. 4:13) – впевненість, що Меліса знаходиться в місці “значно ліпшому” (Фил. 1:23), адже вона любила Ісуса. Можемо знаходити силу йти далі у присутності “Бога потіхи всілякої” (2 Кор. 1:3). Маємо Бога, Хто завжди поруч, якою б не була наша проблема (Пс. 45:2). А ще ми часто отримуємо підбадьорення від наших братів та сестер у Христі.
Всі ми намагаємося уникнути в житті трагедій. Але коли приходять важкі часи, джерелом найбільшої втіхи для нас стає довіра Богу, Який готує для нас все найкраще.
Отче Небесний, Ти бачиш моє розбите серце. Ти розумієш біль моєї втрати, бо Сам колись віддав на смерть Свого єдиного Сина. Допоможи серед смутку находити в Тобі втіху, надію, підбадьорення.
Джерело найбільшої надії – довіра Богу.
No comments:
Post a Comment