Під час навчання у середній школі я грав в університетській тенісній команді. Щоб покращувати свої гральні навички, я дуже багато часу проводив на двох бетонних майданчиках, розташованих за два квартали від мого дому.

Коли я останнього разу відвідав це місто, то перше, що зробив, – поїхав до цих тенісних майданчиків, щоб подивитись на гравців і на хвилинку поринути у спогади. Але ніде не було видно старих, до болю знайомих майданчиків. На тому місці був лише пустир, на якому подекуди мовчазно хиталась від вітру травичка.

Той день залишився у моїй пам’яті як суворе нагадування про короткочасність нашого життя. Одне з тих місць, де я колись виявляв найбільшу молодецьку силу, просто перестало існувати! Коли я пізніше розважав над цим сумним досвідом, то згадав одну істину, що її висловив цар Давид: “Чоловік − як трава дні його, немов цвіт польовий − так цвіте він, та вітер перейде над ним − і немає його, і вже місце його не пізнає його… А милість Господня від віку й до віку на тих, хто боїться Його, і правда Його – над синами синів” (Пс. 103:15-17).

Ми старішаємо. Змінюється і світ навколо. Але Божа любов до нас залишається незмінною. Тому можемо завжди вірити, що Господь попіклується про тих, хто звертаються до Нього.
Небесний Отче, дякую за Твою любов, яка ніколи не змінюється! Допоможи сьогодні відповісти на Твою любов вірним служінням Тобі.